Командувач Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-полковник Генадій Воробйов: «...Проводжаючи мене до першого місця служби, вже на пероні, батько міцно обняв мене і сказав: «Лише про одне благаю, синку: не підведи…»
Офіцерські династії… За усіх часів саме вони складали кістяк офіцерського корпусу будь-якої армії світу. І Україна в цьому сенсі не стала винятком. Попри всі складності періоду становлення національного війська, чимало офіцерів, які кращі роки життя віддали армії, стали прикладом наслідування для своїх дітей, спромоглися передати їм не лише свій безцінний досвід, а й повагу та любов до служби Вітчизні. То ж, напевно, дуже символічно, що прем’єру рубрики «Офіцерські династії» ми розпочинаємо з інтерв’ю, яке нашому часопису дав Командувач Сухопутних військ Збройних Сил України генерал-полковник Генадій Воробйов — людина, яка має блискучу кар’єру воєначальника та бездоганну репутацію і непідкупний авторитет у військах…
Народився 25 червня 1961 р. у м. Ахалкалакі (Грузія) у родині військовослужбовця.
Закінчив Київське вище загальновійськове командне училище (1982), Військову академію ім. М. Фрунзе (1993), Національну академію оборони України (2004).
Проходив службу у військах Забайкальського військового округу на посадах командира мотострілецького взводу, командира розвідувального взводу, командира мотострілецької роти та у складі Групи радянських військ у Німеччині на посадах командира мотострілецької роти, начальника штабу — заступника командира мотострілецького батальйону. Після закінчення Військової академії ім. М. Фрунзе проходив службу у військах Прикарпатського військового округу на посадах начальника штабу мотострілкового полку, командира механізованого та мотострілкового полків, з 1996 по 1998 роки — командир механізованої бригади. З 1998 р. — командир механізованої дивізії. У 2002–2003 рр. — начальник штабу — перший заступник командувача армійського корпусу. З 2004 по 2006 р. — командир армійського корпусу. 3 травня 2006 по листопад 2009 р. — перший заступник начальника Генерального штабу Збройних Сил України. З 18 листопада 2009 р. — командувач Сухопутних військ Збройних Сил України.
— Генадію Петровичу, і все ж таки, на Ваш погляд, чому сьогодні місця батьків «в строю» дедалі рідше займають їхні сини і онуки? Чи не криється причина цього явища у небажанні колишніх офіцерів, аби їхні діти продовжили родинну династію?
— Вибачте, але я не можу погодитися з Вами. Бо сьогодні у нашому війську є дуже багато офіцерів, які пішли шляхами своїх батьків, стали військовими. І як тут не згадати генерал-лейтенанта Сергія Островського генерал-майора Юрія Борискіна, командирів рот спеціального призначення капітанів Антона та Андрія Островських, командира роти окремої механізованої бригади лейтенанта Андрія Федічева… Переконаний, що ці офіцери зробили свій вибір на користь армії через одну, але непереборну обставину: батьки для них завжди були взірцем, прикладом для наслідування. І особисто я не бачу нічого поганого в тому, що вони також прагнуть досягнути своїх висот у військовій кар’єрі. Хоча у моральному плані їм, безумовно, непросто. Адже бездоганний авторитет батьків у військах накладає на них додаткову відповідальність, аби гідно продовжувати славетну родинну династію.
— Напевно, було б неправильно, якби я не попросила Вас назвати ще бодай декілька офіцерських династій серед тих військовослужбовців, які сьогодні проходять службу в Сухопутних військах Збройних Сил України?
— Зроблю я це з величезним задоволенням. Ось, наприклад, військова династія Кострікіних… Свій початок вона бере від капітана Кострікіна Омеляна Лаврентійовича — учасника Курської битви, командира стрілецької роти, кавалера ордена Красной Звезды. Він може пишатися своїм сином — підполковником Петром Кострікіним, який пройшов шлях від льотчика до старшого штурмана авіаційної дивізії, а той, в свою чергу, естафету родинної династії передав Михайлові, який нині обіймає посаду начальника штабу — заступника начальника управління армійської авіації Командування Сухопутних військ.
А ось ще одна славетна династія, якою можна пишатися по праву — династія Нікітенків, що бере свій початок від полковника Віктора Антоновича Нікітенка, син якого — генерал-майор Петро Нікітенко нині обіймає посаду начальника оперативного управління — заступника начальника штабу Командування Сухопутних військ, а його син Антон в званні старшого лейтенанта успішно командує танковою ротою танкового батальйону 30-ї окремої механізованої бригади 8 армійського корпусу Сухопутних військ. І, повірте, такі приклади славетних офіцерських династій я можу наводити ще і ще…
А, повертаючись до Вашого запитання — чому батьки не чинять опір своїм дітям у виборі на користь армії, можу лише погодитися з Вами в тому, що сьогодні вплив батьків на своїх дітей не такий абсолютний, як це було, скажімо, двадцять-тридцять років тому. І, на моє глибоке переконання, в цьому немає нічого поганого. Адже якщо у хлопця відсутнє бажання бути офіцером, то, повірте, не буде ніякої користі від такого «служаки» ані для армії, ані для його батька, ані для нього самого.
В мене самого росте син Єгор. Зараз йому 8 років. Прийде час і я в жодному разі не «тиснутиму» на нього з вибором майбутньої професії. Якщо він захоче піти моїм шляхом — буду безмежно радий, якщо ж ні — прийму його рішення.
До речі, у Єгора є своя військова форма, яка йому дуже пасує. Звичайно, поки що він це сприймає як гру, але хто знає, чи не приведе вона з часом його до армії…
Ви знаєте, може і не варто було б мені сьогодні про це говорити, але давайте запитаємо самих себе: що часто-густо сприяє тому, що у наш час діти військових обирають шлях своїх батьків, продовжуючи тим самим родинну династію офіцерів? І якщо бути відвертими, давайте визнаємо: не завжди в офіцерських родинах є необхідні кошти, аби їхні діти отримали якісну освіту, а навчання у військових вузах для багатьох молодих людей — реальний шанс не лише здобути диплом висококваліфікованого фахівця, а й головне — самореалізуватися у житті. Отже, як бачите, іноді саме життя підштовхує молодих людей продовжити справу своїх дідів та батьків. Але в армії завжди існувало і буде існувати одне неписане правило, якщо хочете, аксіома: приналежність до військової династії аж ніяк не може гарантувати офіцеру успішної кар’єри в майбутньому. Усе залежить виключно від нього самого. Створювати військові династії силоміць, за будь-яку ціну, на мій погляд, не варто. Адже якщо людина, як кажуть спортсмени, просто «відбуває на полі номер», то це не додасть авторитету батька ані поваги, ані пошани. Ось чому, служба для офіцера має бути чимось більшим, ніж просто «місце працевлаштування», він має гідно продовжувати родинну династію. І саме таким офіцерам слід всіляко допомогти у становленні, підтримати..
— Підтримати, вибачте, як?
— Ну, звичайно ж, не шляхом надання їм якихось преференцій чи, упаси Боже, послаблень. Сини батьків, що займали або займають керівні посади в Міністерстві оборони чи Генеральному штабі, мають доводити свої амбіції в кар’єрному просуванні самостійно. Особисто мені в цьому дорікнути просто неможливо — адже ми з батьком служили не лише у різні часи, а й в різних арміях, він — у Радянській, я — в Збройних Силах України.
— Генадію Петровичу, а наскільки самостійним було Ваше рішення стати офіцером і, тим самим, продовжити родинну династію?
— В жодному разі мій вибір не був випадковим. Скоріше навпаки — цілком природнім. Адже оскільки мій батько Петро Миколайович був кадровим офіцером, то я з дитинства пізнав усі радощі служби у найвіддаленіших гарнізонах. Саме там, разом із солдатами, я ходив до армійського клубу, просякнутого запахом «кирзи», на кіносеанси, разом із солдатами їв солдатську кашу, а кращого делікатесу, ніж пайка чорного хліба з коваликом масла і гарячий чай з трьома шматочками твердючого рафінованого цукру, я, повірте, не знав. Згодом, коли трохи підріс, почав зачитуватися мемуарами радянських воєначальників з батьківської бібліотеки, але чомусь особливо вразили «Воспоминания и размышления» маршала Жукова... Усе це, звичайно, накладало свій відбиток на моє світосприйняття, а отже, і на вибір майбутньої професії. Їхав вступати до військового училища без будь-яких вагань. До речі, з вибором роду військ мені допоміг визначитися саме батько: «Синку, хочеш стати генералом, йди до піхоти». Адже там, на його думку, більше генералів… Я тоді прислухався до батьківської поради і, як бачите, недаремно.
— То ж Ваш вибір на користь армії для Петра Миколайовича не був несподіваним?
— Звичайно, ні. Більше того, він щиро вірив у те, що я буду спроможним досягти більшого. І це теж правильно. Адже, на моє переконання, у військових династіях діти мають прагнути перевершити здобутки батьків. До речі, мені це вдалося. Адже батько пішов у відставку в званні підполковника, тож моя кар’єра сповнювала його почуттям гордості, і я це завжди відчував.
— В офіцерських родинах, само собою, передаються поняття військової культури, традицій. Наскільки це є важливим для становлення молодих офіцерів під час формування у них духу корпоративності?
— Не секрет, що діти військових — це окрема соціогрупа, для якої поняття корпоративності — далеко не порожній звук. То ж нічого дивного немає в тому, що їм завжди було легше адаптуватися і під час служби в армії, і під час навчання у військових училищах. Та й процес адаптації у військах для них, зазвичай, відбувається легше..
— Тобто, коли Ви тільки-но розпочали військову службу, для Вас нічого несподіваного і неочікуваного не було…
— Я би так не сказав... Пригадую своє стажування після 3-го курсу. Бо навіть при тому, що під час навчання у школі батько багато разів брав мене із собою на полігони, зокрема, на підводне водіння танку, перше самостійне зіткнення з армійськими буднями відкрило для мене багато чого нового, а головне — більш суворішого і жорсткого, ніж я очікував. В Білій Церкві, де був розташований мотострілецький полк, в якому я стажувався, жила моя родина. Так ось за місяць мені пощастило лише чотири рази побувати вдома. Бо, як командир взводу, весь час з ранку до пізньої ночі я проводив із своїми підлеглими на Гончарівському та Великополовецькому полігонах. Що й казати — напружена бойова підготовка та й фізичне навантаження виявилися для мене несподівано великими.
— Проте це аж ніяк не відвернуло від служби?
— Про це й гадки не було... Вже згодом, опинившись у Забайкаллі, куди я поїхав служити після училища, я весь час давав собі установку: «пахати», не зважаючи ані на навантаження, ані на втому. Морально служити там було легко. Адже «блатні» там не служили, тож ні до мене, ні до тих, хто був поряд —жодних послаблень, кожен день полігони, стрільби, служба одним словом… До речі, вже на пероні залізничного вокзалу, проводжаючи мене до першого місця служби, мама, звісно, не могла стримати сліз, а тато міцно обняв мене і сказав: «Тільки про одне благаю тебе, синку: не підведи…» Невже після цих слів я міг дозволити собі служити погано?
— А якщо відверто: невже ж ніколи не з’являлись думки залишити армію?... І якщо так, то що допомогло вам триматися в особливо скрутні для Збройних Сил часи, коли офіцери місяцями не бачили грошового забезпечення?
— Те, що такі думки можуть виникати у будь-якого офіцера, я цілком припускаю. Адже ми, командири, несемо відповідальність за життя своїх підлеглих. І не секрет, що інколи командир залишається без вини винуватим… Образливо? Звичайно, так! Але ми, офіцери, маємо бути сильнішими від обставин, не піддаватися впливу емоцій, залишатися стійкими і у прямому, і в переносному значенні цього слова… «Тільки про одне благаю тебе, синку: не підведи…» Коли згадуєш ці слова, одразу стаєш сильнішим, виваженим, розсудливим…
А у ті найбільш скрутні для нашого війська часи, про які Ви нагадали, я вже був командиром полку. Тож переді мною стояла задача — не стільки самому протриматися, скільки підтримати своїх підлеглих, за яких я ніс відповідальність. І хіба я мав моральне право отримувати своє грошове забезпечення, якщо мої підлеглі не бачили його по півроку?.. Переконаний, що кожний командир в ті часи чинив так само.
— Отже, за Вашою логікою, немає нічого дивного у тому, що випускники військових ліцеїв не поспішають вступати до військових навчальних закладів і пов’язати своє майбутнє з армією?
— Тут і справді можна було б говорити про вплив батьківських порад, але погодьтесь: під час сьогоденної скрути у війську знайдеться небагато батьків, які побажають своїм дітям неприбуткової професії, яка, до того ж, вимагає ще й повної самовідданості. Але може воно і на краще. Адже ті, хто шукатиме у військовій службі великих прибутків і спокою, однозначно їх не знайдуть… Ставлення суспільства до армії, її фактичний стан підштовхує батьків до пошуків більш перспективних шляхів для своєї дитини. В цьому є й свій позитив, бо через такий собі «фільтр» відсіваються «випадкові» люди, для яких армія — не сенс життя, а місце тимчасового перебування.
— Генадію Петровичу, існує думка, що найбільш «надійні» щодо вірності обраній професії офіцери походять саме з офіцерських родин. Як Ви вважаєте, це міркування не безпідставне?
— Я вважаю, що так ставити питання не можна. Хоча б тому, що це було б несправедливо по відношенню до тих офіцерів, які не походять з військових родин, а отже, їхні батьки не були причетні до кадрової військової служби. Діти з родин військових мають лише одну преференцію — на початковому етапі військової служби вони більш адаптовані до умов військової служби. І це природно — вони зростали у військових містечках, звикли до частих переїздів. Але минає рік-другий і всі ці «негоди і злидні» поступаються міцності духу справжніх чоловіків. І тоді вже, повірте, немає ніякого значення — продовжуєш ти воєнну династію чи тільки започатковуєш її... Тож наведений вами вислів, можливо, звучить красиво, але в корені своєму невірний і, я б сказав, навіть образливий для більшої частини нашого офіцерського корпусу…
Готуючи цей матеріал до друку, ми, звісно, не могли не поспілкуватися з Петром Миколайовичем — батьком генерал-полковника Генадія Воробйова. І така можливість нам була люб’язно надана.
— Петре Миколайовичу, які якості сина допомагали йому у службі? І взагалі, на Ваш погляд, яких принципів має дотримуватися офіцер, аби його кар’єра була, що називається, «вдалою»?
— Внутрішня самодисципліна, почуття справедливості, наполегливість у досягненні мети завжди допомагали сину долати ті труднощі, які супроводжують службову кар’єру будь-якого офіцера. До речі, я жодного разу не чув, аби Генадій скаржився мені або матері на якісь проблеми чи навантаження. А те, що вони були, ми і самі здогадувалися, бо що таке служба у гарнізонах ми з дружиною знаємо з власного досвіду. До речі, навіть коли син закінчив училище, про його розподіл до Забайкальського військового округу я довідався вже на випуску, бо долучати батька до вирішення цього питання він вважав для себе ганебним. Між іншим, одного разу мені довелося стати випадковим свідком розмови сина з його давнім знайомим, який звернувся із проханням знайти для нього, як він сам висловився, «лежачу» посаду. Таке ставлення офіцера до служби дуже обурило сина і назавжди поставило крапку в їхніх стосунках...
І ще. Я завжди відчував у собі, а згодом і у синові, азарт до служби. Взагалі ж, якщо хочеш, щоб твої накази сприймалися і виконувалися належним чином, потрібна особиста бездоганна репутація серед підлеглих і, борони Боже, вдатися до вчинків, які могли б кинути тінь на твою честь.
— Згадуючи сьогодні про офіцерські династії, на Вашу думку, що їх підтримує?
— Все починається з престижу армії, військової служби, почесного звання Офіцера у власній родині. Я ж навіть у відпустку з дружиною і дітьми їздив тільки у військовій формі — настільки почесною на той час вона вважалася у суспільстві. Це мені передалось від мого батька — учасника Великої Вітчизняної війни. Напевно, це перейшло і до мого сина. Дуже хотілося, аби армією «захворів» і мій онук Єгор. До речі, в нашій родині дочка також вийшла заміж за офіцера, а старший онук тепер навчається в Москві у медичній Академії на військовому факультеті. Тож воєнна династія Воробйових триває...
— Одна з нагальних проблем Збройних Сил України — збереження офіцерського корпусу. Що б Ви порадили молодим офіцерам, які сьогодні стали перед складним вибором: продовжувати службу у війську чи шукати теплого місця на «гражданці»?
— Насамперед, треба вірити у себе, у власні сили, в армію, в Україну. І моє до вас батьківське прохання — трохи терпіння, все налагодиться, все має налагодитись... Я чудово розумію, як сьогодні важко, особливо, молодим офіцерам: невирішеність соціальних проблем, неможливість професійного вдосконалення на належному рівні тощо. Але ж армія завжди трималась на офіцерах. І в першу чергу на тих, для яких служба була сенсом всього життя...
Людмила ШПИТЯК